Відпочинок в Карпатах

Українським Байкалом» називають у народі озеро Свитязь. І небезпідставно: Свитязь — одне з найбільших озер на Україні. Площею своєї водної поверхні воно поступається тільки озерам Дунайських плавнів.                       

Свитязь — озеро карстового походження. Живлять його артезіанські джерела. Дехто із вчених виводить назву озера від давньоісландського кореня, який означає «біле озеро», «світло», інші — від литовського «ранок».

Про розміри Свитязя, особливо його глибину, ходять легенди. Із уст в уста передаються перекази, що сягає він по вертикалі навіть 85 етрів! Таку глибину нібито заміряли з льоду зимою. За глибиною Свитязь не має рівних на Україні. Далеко позаду залишає він і прославлений угорський Балатон, і легендарну білоруську Нароч. Й хіба що поступається високогірним озерам Альп, Кавказу й Паміру. Середня глибина Свитязя 7 метрів, а в западині північно-західної частини озера близько 58 метрів. Над підвищенням посередині озера глибина різко зменшується і становить один-два метри. Прибережна ж смуга мілководна.

Ще один вагомий козир Свитязя: самобутність. Не приймає він милостині, данини ні від кого. Живиться тільки джерельною водою. Тут хай позаздрить йому навіть Байкал, у який впадає понад триста річок...
...У давнину Свитязь і довколишні озера належали до Холмщини, пізніше — до ратненського староства. Вони переходили від одного багатія до іншого, приносячи їм значні прибутки. Жителям навколишніх сіл в озерах заборонялося навіть мочити коноплі. Ловити ж рибу вони могли тільки крадькома. Але й це було небезпечним, бо державна монополія мала пильне око і чуйні вуха. В панські маєтки можна було найнятися рибалкою тільки за мізерну плату — 30—50 копійок, за... чарку горілки, та й для цього треба було мати човна. А з чотирьохсот господарств тільки піп і дяк їх мали.
З погордою дивилися пихаті польські папи на місцеве населення, яке, на їх думку, здатне тільки пити — втрачати при цьому свою пам'ять і розум.
Ішли літа, зростала слава Свитязя як чудової здравниці. Його чиста вода, що мала лікувальні властивості, замінювала косметичні креми і повинна була продовжити згасаючу панську вроду. Свитязьку воду, від якої, згідно з народною легендою, назавжди втекла холера, замовляли, для своїх ванн великосвітські красуні Варшави.

    ...Там, де тепер озеро, гомоніло колись пишне місто, владарював у якому Туган. Далекі і непевні були ті часи, частими були побоїща і набіги. І ось — прокотилася нова тривога. На землі сусіда — князя Мендога—рушило чуже військо. Просить Мендог допомоги у славного Тугана, і князь, вірний бойовій присязі, зібравши хоробрих воїнів, вирушає в далеку дорогу. Та вже за ворітьми князя спиняє думка, що залишає рідне місто без охорони. Сумний повертається він додому й оповідає про свою тривогу дочці. Дівчина заспокоює батька: вона бачила дивний сон, у якому з'явився їй ангел і пообіцяв надійну оборону місту. Послухався батько дочки.
Опустилася темна ніч па опустіле місто, і під її покривом ворог підступив до міських мурів. Гримить таран, Завалюються брами. Охоплені жахом, жителі кидаються до князівського замку. У відчаї звертає благальний погляд до неба княжна:
Як не втекти нам від лютої кари, Нас захисти перед нею, Громом убий із високої хмари, Чи заховай під землею!

По цих словах місто запалося під землю, а на його місці утворилося озеро. Купавами зійшла на ньому непорочна краса. Чужі воїни, розпалившись у битві, заходились маїти тим цвітом бойові доспіхи. Та всяк, хто сягав у воду за чарівною квіткою, падав, убитий страшною хворобою.
Таку легенду розповіла жителька підводної яскині зухвалому пану, який, наважившись розгадати одвічну таємницю озера, неводом витяг фантастичну істоту на берег.
Литовський варіант цієї легенди, почутий А. Міцкевичем на берегах білоруського Свитязя (з такою назвою є два озера — на Україні і в Білорусії), ліг в основу його балад «Світезь» і «Світезянка», написаних у 1820—1821 роках у Плужинах. Таким чином, і наше озеро причетне до імені великого польського поета, правда відносно, через легенду, що однаковою мірою стосується обох озерних побратимів — білоруського і українського.

Своїм корінням легенда сягає давніх часів Ігоря, Ольги, Святослава та .Володимира, за князювання яких було приєднано до Київської Русі землі, де, власне, розташовані Свитязі. У літописі зафіксовано під 983 роком  похід київського князя, який «йде... на ятвяги й победи ятвяги и взя землю их». Проте постать Мендога (Міндовга) повертає нас до іншої історичної епохи, а ідеалізований його образ в легенді суперечить історичній правді. На тлі середньовіччя Міндовг сам постає, передусім, як жорстокий завойовник, який двічі загарбував Чорну Русь.